Персональна сторінка
Човпень Павло Іванович
1893 - 1957
Гілка роду: Човпені
Місце народження: Яготин
Місце смерті: Лебедин
Біографія
Зі спогадів доньки Куркіної Тамари Павловни: "Батько мій Човпінь Павло Іванович (кажуть) був дуже любознатною дитиною. Ходив пасти худобу завжди з книжкою, був відданий в школу в 10 років (міністерства народної освіти), яку закінчив 1908 році. Далі він навчався в Лубенській с\госп школі і вже пізніше в Яготинському с\госп технікумі... ... в автобіографії, написаній батьком в 1944 році, указуються деякі розходження у фактах участі в військових діях Першої імперіалістичної війни. Автобіографія свідчить, що батько служив в царській армії як ратник ополчення 2 розряду стрілком 214 запасного батальйону м. Заранск (1915р.), а потім переведений 124 запасний батальйон, а в 1916 році був направлений на Рижзький фронт, зачислений стрілком 739 ком.взводу Подільського полку. В той же час за згадками моєї мами і других родичів (дядя Прокіп) мій батько будучи грамотним, з хорошим почерком служив в штабі батальйону на посаді і йому було присвоєне звання офіцера, що в радянські часи переслідувалося законом – як ворога влади. Це була наша велика таємниця і з нами (в сім’ї) ці факти ніколи не обговорювалися... ...Наша сім’я створилася в 1919 році. На той час мій батько був уже зрілою людиною (26 чи 27 років), мав середню спеціальну освіту, відслужив в армії, воював на Рижському фронті під час першої світової війни, потім працював в економії цукрового заводу в Яготині, побував в Середній Азії в місті Намангані (мабуть шукав своєї долі), потім знову повернувся до Яготина. Про поїздку в Середню Азію свідчили фотокарточки, які зникли в період «ВВВ» – ІІ світової війни. Між іншим, я запам’ятала одну фотокарточку, де він був в класичному костюмі в літньому взутті, але ж уже тоді він був з усами, форму яких не змінював ніколи. І це була хороша «чуприна». З тих пір і до останніх років життя мій батько носив брюки «галіфе», чоботи по сезону і верхню сорочку з «плотного» матеріалу (парусина) на випуск, підперезану вузеньким шкіряним ремінцем. По характеру він був сильною, вольовою людиною, умів спілкуватися з людьми різних соціальних груп, з повагою відносився до бідноти. Наприклад, в Лебединському радгоспі, де він працював агрономом, був цілий гуртожиток чоловіків і жінок, які від голоду (ще 1932-33 рр., а також 1946-47 рр.) втекли з колгоспів. -12- Їм була організована їдальня, безоплатне місце в гуртожитку, робота в господарстві на різних ланках (в полі, на городі, в майстерні і т.д.), дитячі ясла для дітей. А для тих, хто створював офіціальну сім’ю, силами радгоспу будувались будиночки і виділялись земельні ділянки для особистого господарства. Мій батько поважав працьовитих людей, а ледарів виховував своїми методами. Сурово слідкував за виконанням планових завдань, за що навіть одержав державну нагороду – орден. Мав тісні зв’язки з науковцями Києва, Харкова, Москви. Їздив на сільськогосподарські виставки в Москву, де отримав медаль. Це Черкезький радгосп Лебединського району Сумської області, пізніше був реформований в Будильський скотооткорм Лебединського ж району, як кормова база для великого рогатого скота, розміщеного в селі Будилка. Дома (в радгоспі) щось експериментував з рослинами (1944 – 1957 р.). Особливою заслугою, я вважаю, є те, що в боротьбі з суховіями, які виснажували вологу з ґрунту в нашій степовій зоні, під його керівництвом, при допомозі науковців були насаджені лісозахисні смуги, які задержували вітри суховії, що були основною причиною корозії ґрунтів і втрати родючості. Дуже радів з того, що в лісосмугах, які уже добре підросли, поселилися пташки. Для цього були висаджені кущі калини, гльоду і др., що приваблювали птахів і влітку і взимку. ...Мій батько любив читати як художню, так і політичну літературу та періодичну печать. Виписував газету «Правда», «Известия», «Правда України», журнали «Огонек», «Перець» і др. А ще у нього була особлива любов до театру. В дні приїзду до Харкова завжди я купляла квитки в театри української та російської драми на вистави, особливо полюбляв старі класичні п’єси, а оперу «Запорожець за Дунаєм» майже всю знав на пам’ять, часто цитував її. В довоєнні часи моя мама була ще дуже молода (до 40 років), то мій батько будучи в Києві чи Харкові завжди купляв нам подарунки, а для мами купував домашні халати сатинові з турецьким орнаментом з широкими рукавами, пошиті в японському стилі. Мама одягала вечорами халат, а мій батько завжди милувався і називав маму «чіо-чіо-сан». Ти моя «чіо-чіо-сан». ...Особлива любов і страсть була у мого батька до коней. Я пам’ятаю радгоспну конюшню в радгоспі Черкезький. Всі коні мали свої клички і навіть ми – діти знали їх кожного. У батька був свій виїзд – пара гнідих молодих кобилиць, запряжених в повозку, котра називалась «лінейка». На цій лінейці батько об’їжджав всі поля літом, а взимку (по погоді) їздив на озимі і слідкував за режимом зимівки жита та пшениці. Інколи він брав мене з собою і розказував мені умови вирощування всіх культур, якими засівали землі радгоспу. ...На період жнив моя мама працювала в радгоспівській їдальні шеф-поваром, слідкувала за якістю їжі, доставку на польові стани, своєчасне приготування і т.д. По закінченні жнив було завжди організоване свято урожаю. Моєму батькові завжди дарували з кожного поля необмолочений сніп (жита, пшениці, вівса, ячменю). Ці снопи зберігалися до нового урожаю."