Персональна сторінка
Криженко Василь Григорович
1909 - 1976
Гілка роду: Криженко
Місце народження: Борисівка
Місце смерті: Харків
Біографія
Воював ще у фінській війні? У 1930-х роках допомагав родичам із сіл, які зазнали репресій, переховував їх у своєму домі. Під час Другої світової війни — сержант 1313-го стрілецького полку 21-ї Московської стрілецької дивізії народного ополчення. 26.10.1941 потрапив у полон (ймовірно, неподалік Тули) і перебував у полоні 3 роки 9 місяців. У травні 1945 року був звільнений (донесення про звільнених із полону №82066 від 31.05.1945 р. управління тилу 3-ї гвардійської армії), після чого відбув ще 2 роки ув’язнення. Зі спогадів дочки Криженко Тавами Василівни: "Тато — високий, «чорнобровий, чорноокий молодець удалий», із трохи кирпатим носом і надзвичайно чарівною усмішкою… Нас було троє дітей: я, старша сестра і брат. У кожного з нас було своє «друге ім’я» — так називали нас батьки в дитинстві. Я була «комариком», брата Колю називали «котиком», а сестра Ліда, яка тоді здавалася мені дуже дорослою, була «рибкою». Так нас найчастіше називав тато. Він приходив із роботи веселий, від нього пахло вином і папіросами, на ньому часто, як мені пам’ятається, була гарна біла сорочка з українською вишивкою, а в руках — великий жовтий портфель, що приємно пах шкірою. І коли він заходив у двір, я одразу бігла назустріч, кидалася татові на шию, а він завжди діставав із портфеля щось смачненьке: цукерку, пряник, яблучко або ще щось. Саме з цим жовтим портфелем пов’язані мої найперші спогади про початок війни влітку 1941 року. Ми, діти, сиділи на траві на нашій тоді тихій вуличці приватного сектору. Пам’ятаю шовковистість, легкість трави й її дивовижний свіжий запах. Із-за рогу з’являється тато, я, як завжди, біжу йому назустріч, але портфель у нього порожній. Він завжди клав портфель у нижню шухляду шафи, і я знову й знову зазираю до нього. Портфель порожній. І тоді мені сказали: «Почалася війна». І тато пішов на війну." Згадує онука Куркіна Лариса Алімовна: «Я б сказала, що він був алкоголіком. Пам’ятаю моменти, коли я була ще маленькою: приходили до бабусі й казали, що дядько Вася десь там лежить. Вона брала тачку (я навіть один чи два рази ходила з нею), їхала туди, його вантажили на тачку, і вона везла його додому. Він був у непритомному стані… Але для нього вона завжди була Галочкою, ніколи його не лаяла, не кричала, вони ніколи не сварилися й не обзивали одне одного. У родині був культ батька. Наприклад, коли жили бідно, м’ясо в борщі завжди було тільки для нього — ні для дітей, ні для когось іншого. Він приходив із роботи з дермантиновою сумкою, і там завжди було щось смачненьке для нас. Пам’ятаю, була ще маленька: там на розі, де Польова виходить до м’ясокомбінату, на тому боці стояв генделик. Там дідусь купував собі пиво, а мені — глазурований сирок, такий кругленький. Я там їла сирок, а він пив пиво. Цукерки теж купував, доволі часто. Помер від раку шлунка. Я тоді вчилася в школі».